Рубрика “Homo economicus”, яку буде вести наш експерт – проф. Шаров О.М., присвячена розгляду широкого кола економічних питань, відповіді на які ми будемо шукати в розмовах з фахівцями, яких, можливо, не часто побачиш на екранах телевізорів та різних «аналітичних тусовках», але які насправді глибоко вивчають та аналізують економічні процеси.
Ми вирішили розпочати цикл економічних бесід з провідними українськими економістами зустріччю з професором, доктором економічних наук ГАЛЬЧИНСЬКИМ Анатолієм Степановичем не тільки у зв’язку з його 80- річчям (з яким ми від щирого серця поздоровляємо дорогого ювіляра і бажаємо йому міцного здоров’я та творчої наснаги!), а, насамперед, враховуючи той внесок, який проф. А. Гальчинський зробив як в теоретичне осмислення економічних процесів, які відбуваються у світі та країні, так і в практику розбудови нової економіки, до якої він мав безпосереднє відношення, займаючи посади економічного радника президента Л.Кучми або Голови Ради Національного банку України.
О.Шаров: Наш сьогоднішній співрозмовник – відомий український вчений-економіст Анатолій Степанович Гальчинський. Я би сказав навіть – «давно відомий». Я особисто пригадую початок вісімдесятих років минулого сторіччя, коли в політекономічну дискусію щодо природи сучасних грошей (в якій домінували вчені з Москви та Ленінграду) буквально «увірвався» молодий київський професор Гальчинський, постулат якого щодо виконання грошима функції міри світової вартості вже невдовзі попав до підручників. А слід зауважити, що теоретично поява самої «світової вартості» передбачає єдність світового ринку, тобто наявність дійсно глобального ринку, який тільки-но починав формуватися. В той період зароджувалися і деякі інші принципові зміни у системі світової економіки, які визначають (і визначатимуть надалі) розвиток глобальної економіки (зокрема, економіки України). Може власне з них ми і почнемо розмову?
А.Гальчинський: Це питання має багато аспектів. Визначальним з них, на мою думку, є зростаюча самостійність людини, принципово нові параметри свободи вибору, все більше визнання саме її у якості реального центру – початку і безпосередньої мети економічного процесу, його суб’єкту і водночас об’єкту. У даному випадку поняття «економічний розвиток» позиціонується як розвиток сутнісних сил людини, накопичення багатства особистості, її творчого потенціалу. Сучасна реальність переконливо доводить, що порядок денний економіки виробництва товарів вичерпано. У ній не залишається місця для якісно нових креативних інновацій. Основоположним для системи інноваційних трансформацій стає визначення механізмів трансформації економіки товару в економіку людини. Найбільш принципові зміни в сучасному економічному процесі концентруються, як це мені уявляється, на теренах відповідного трансформаційного процесу.
Яким чином матеріалізується відповідна логіка в реаліях економічного процесу? Відповідь очевидна: маємо справу з прогресуючою дематеріалізацію економічного простору та формуванням постматеріального каналу економічної еволюції суспільства. Йдеться не про механічне заперечення економіки в її канонічному – суто матеріальному контексті. Суть проблеми полягає в іншому: така економіка переросла себе, вона досягла такого рівня досконалості, а відтак втрачає, як це мені представляється, сенс подальшого розвитку на наявній основі: економіка перестає розуміти саму себе – деформуються її інформаційна і рефлексивна функції, принципи рівноваги, раціональні начала. Це очевидні для кожного з нас реалії.
Що крокує на зміну матеріальним детермінантам? Ми можемо вести мову про ті реальні начала, що вже виявили себе. Це стосується, принаймні, трьох позицій. По-перше, перетворення основаного на довірі соціального і людського капіталу в основний виробничий ресурс інформації та знань – в домінуючу форму власності та основну форму багатства суспільства. По-друге,домінантність творчої праці, основним стимулом якої стає не логіка «мати», а принцип «бути», самореалізація особистості. По-третє, першочерговість постматеріальних потреб людини. Зрештою, економічний простір не звужується, як це вважають окремі аналітики, а навпаки – розширюється, наповнюється новими соціоцентристськими (людино стверджуючими) домінантами. Ми говоримо про якісно новий генотип економічного розвитку, про економіку, що розміщується, говорячи словами Маркса, «по той бік власне матеріального виробництва», про їх реальну гуманізацію. В моєму розумінні основою нової економіки стають не конкурентні, а конвергентні начала, не логіка – «хто-кого», а принципи «і-і». Я виходжу з того, що, – на відміну від конкуренції, – конвергенція (зближення) – це принципово нова етика економічного процесу – не підпорядкування слабшого сильнішому, а взаємодія на принципах паритету і довіри. Економічна система «виграш-програш» трансформується у взаємини «виграш-виграш».
О.Ш.: Тобто, в термінах «теорії гри», відбувається масований перехід від гри з «нулевою сумою» (коли виграш однієї сторони балансується програшем іншої) до гри «з позитивною сумою», коли реально виграють обидві сторони (хоча і необов’язково в рівній мірі).
А.Г.: Це умова збереження індивідуальності і самодостатності кожного суб’єкта економічних відносин. На цій основі примножується креативний потенціал суспільства: його сумарний ресурс базується на достоїнствах не лише сильніших, а надбаннях (потенціалі) усіх. Відповідна конструкція трансакцій – це не заперечення ринку. Ми говоримо про інше – про нову форму ринкових відносин: конкурентний ринок трансформується у ринок конвергентний. Конвергентний ринок – це ринок мережевої інтернетекономіки – ринок трансакцій інформацій та знань. Конкурентний ринок зберігає свої цінності у регулюванні трансакцій товарів матеріального виробництва; конвергентний – інтелектуальних цінностей. Інтелектуальна економіка, інформаційно-комунікативна економіка, економіка знаків і конвергентний ринок – це однопорядкові визначення. Визначення, в яких перестають діяти закони рідкості і економічного відчуження, а відтак – втрачають сенс конкурентні начала. Відповідним чином втрачають свою значимість поняття «гранична» і «трудова» вартість. Домінантою цих трансакцій стає індивідуалізована інформаційна вартість, яка в свою чергу визначає цінність одиночного товару (single commodity) і водночас стає основою гетерогенізації грошових відносин, їх горизонтальної диференціації.
Говорячи про реалізацію відповідних перетворень на рівні глобальної економіки, потрібно враховувати циклічність глобалізаційного процесу. Світова система, заснована на засадах системно-уніфікованих (стандартизованих) гомогенних інституцій, логіці централізації; на засадах індустріального капіталізму вочевидь наблизилася до своїх логічних меж. Нині ми є свідками зміни концептуальної визначеності глобально економічного процесу – його домінантним началом все більшою мірою стає процес децентралізації, утвердження пріоритетності не вертикальних, а горизонтальних артикуляцій, домінантності не великих, а навпаки – малих функціональних форм, логіки гетерогенізації. Відповідна корекція здійснюється вже тепер. Її видно неозброєним оком. Гетерогенна багатополярність глобального простору, що нині формується, – відображення відповідних новацій.
О.Ш.: У своїй книзі “Capitalism 4.0” відомий англійський економіст А.Калетські стверджує, що капіталізм – це не статичний набір інститутів, але еволюційна система, яка переосмислює і заново активізує себе через кризу. Криза, на його думку, створить нову модель глобального капіталізму, яка базуватиметься а ні на сліпій вірі в ринкові сили, а ні на надмірніому державному втручанні. Цей новий різновид капіталізму буде результатом чотирьох історичних трансформацій: кінця комунізму, відкриття економік Китаю та Індії, інформаційної революції та всесвітнього прийняття системи паперових (фідуціарних) грошей. Звісно, кожна з цих причин відіграла не рівнозначну роль у трансформації глобальної економіки, але те, що ці зміни стосувалися самої її суті, її парадигми, видається нам безсумнівним. Здається, що розвиток сучасних кризових процесів у світовій економіці фактично руйнує сталі загальноприйняті уяви (наукову парадигму) щодо механізму економічного розвитку, що дає право говорити про її особливий характер, про «першу нециклічну кризу глобального капіталізму». Що стосується посереднього впливу уроків світової кризи, то, в першу чергу, необхідно звернути увагу на те, що результати дій урядів тих країн, які опинилися в епіцентрі кризових явищ засвідчили неефективність протиставлення неоліберальних та кейнсіанських підходів до подолання економічних диспропорцій та розбалансування стану економіки країни.
А.Г.: Важливо подолати суто інструментальний підхід в оцінках лібералізму. Лібералізм – це перш за все система світоглядних цінностей вільної особистості. Вона відбиває логіку загально цивілізаційного процесу. Принципи розвитку цивілізації і принципи лібералізму органічно кореспондуються один з одним. Світ, як ми вже визначились, розвертається все більшою мірою в бік людини, зростання її свободи і самодостатності і в цьому сенсі логіка лібералізму, як я це розумію, не девальвується, а навпаки – стає все більшою мірою актуальною. Значущою. Інша річ – змінюються функціональні механізми лібералізму. Нинішні реалії – це завершення каденції неоліберальних начал лібералізму і ставлення ще достатньою мірою не сформованого функціонально – соціального (а в окремих аспектах – соціалізованого) лібералізму. Скоріш за все, слід вести мову про органічний синтез соціального лібералізму і західної соціал-демократії. В економічному сенсі ці два начала взаємно доповнюють один одного. Непотрібно штучно протиставляти лібералізм і кейнсіанство. У них багато спільного, такого, що компенсує недоліки свого візаві. Тому важливо відчувати синтезуючі начала і відповідного рівня. В 1970-ті рока сформувалась глобально економічна модель неолібералізму. Її функціональним еталоном стала рейганоміка і економічна політика М.Тетчер. Натомість континентальна Європа, насамперед Німеччина, формувала свої економічні преференції на основі синтезу кейнсіанства і лібералізму. Говорячи про перспективи кейнсіанства, слід акцентувати увагу на формуванні теоретичної конструкції глобального кейнсіанства. Акценти наукового пошуку слід розставляти на цьому. Загалом же в трафіку глобально-цивілізаційних трансформацій все більшою мірою набувають визначеності лівоцентристські начала. Повертаючись в бік людини, світ одночасно повертається вліво. Потрібен активний пошук конструктивних механізмів матеріалізації відповідного процесу, його інституційних визначень.
О.Ш.: Мені здається (насправді-то, я впевнений в цьому), що під час переходу до ринкової економіки (на початку 1990-х років) мало хто думав про вплив таких глобальних змін і, мабуть, ніхто з можновладців не намагався приймати їх до уваги. Якщо згадаємо ті часи, то мусимо відзначити досить суттєві коливання «генеральної лінії»: наприклад, від введення системи товарних «талонів», яка обмежувала можливість рубля як законного засобу платежу до дозволу вільного використання в обігу долару, що й досі «відгукується» нам недовірою до власної валюти. Досить неоднозначні процеси відбувалися і в царині приватизації. Здається, ми наробили тоді багато помилок і деякі з них призвели до того, що ми просто почали рухатися (й досі рухаємося) в хибному напрямку. На мою думку, це пов’язано, перш за усе, з питанням відношення до приватної власності: ухилення від реституції (звісно, не приємної та не зручної) заклало основи неповаги до «нової власності» і з боку держави, і з боку конкурентів (рейдерів), та і з боку суспільства (маю на увазі ідеї щодо реприватизації або експропріації «приватизованого майна»). А на Вашу думку, які кардинальні помилки в галузі економічної політики було зроблено Україною на самому початку переходу до ринкової економіки?
А.Г.: Ця тема потребує спеціального аналізу. Якщо ж говорити коротко, то визначальним у цьому є наступне. При демонтажі прогнивших реалій радянського адміністративного соціалізму спрацював «принцип маятнику»: від крайньої форми соціалізації до крайньої форми монетариської моделі неолібералізму. Суспільство не було готовим до таких радикальних дій. Більш коректним міг би бути шлях від адміністративного соціалізму до західноєвропейської соціал-демократичної моделі суспільного розвитку. Мова йде не про механічний демонтаж реалій радянського соціалізму, а про його позитивне заперечення, збереження чинності конструктивних цивілізаційних надбань, які, до речі, з успіхом були імплементовані свого часу (у повоєнні роки) у функціональні структури західного суспільства. Пострадянський світ не став надбанням загально цивілізаційного прогресу, як це очікувалося, через ці обставини. Ще раз повторюю: соціал-демократична логіка відповідного процесу могла би стати більш конструктивною, ніж логіка монетаристських перетворень. Перспективи пострадянського світу, як мені здається, концентруються у відповідній корекції його нинішніх стратегічних трансформацій. Хоча і в цьому є багато нюансів, які слід враховувати.
Що стосується помилок та сьогоднішнього стану економіки України (точніше – шляхів його покращення), то я, з Вашого дозволу, рекомендую (просто для економії часу нашої бесіди) звернути увагу на моє інтерв’ю в останньому номері тижневика «Дзеркало тижня». (Див.:https://flirchi.com/sign/inter2?gm=1&yh=1&fb=1&fr=1&p=7220&pc=7220_inter2&adwpl=458341&pub=15650689031446305311¶m=1)
О.Ш.: Світова фінансова криза нанесла тяжкого удару не тільки глобальній економіці. Вона зробила дірку в інтелектуальній думці та в саркофазі Марксового «Привиду Комунізму» (“das Gespenst des Kommunismus”), чутки про смерть якого, у всякому випадку в Європі, виявилися трохи перебільшеними. Я не впевнений, що навіть серед ідеологів забороненої Компартії України є фахівці, які присвятили стільки часу та зусиль для вивчення та аналізу економічної доктрини К.Маркса, скільки професор Гальчинський (починаючи, якщо я не помиляюся, з докторської дисертації і завершуючи нещодавно опублікованою працею «Маркс і сучасний світ»). У зв’язку з цим, хотілось би почути Вашу думку щодо впливу марксизму на сучасні суспільні (в т.ч. економічні) процеси.
А.Г.: Спробую виділити лише одну позицію: розмежування Марксом суспільно-історичного процесу на «передісторію» і дійсну історію. Буржуазна суспільна формація являє собою, – писав він, – доісторію людського суспільства. Відповідно епоха дійсної історії – це епоха, у якій розвиток людської особистості перетворюється із опосередкованої мети в самоціль. Власне, за реаліями відповідних трансформацій реалізується, – як про це ми вели розмову, – сучасний загально цивілізаційний трафік. У цьому сенсі я хочу виділити позицію Маркса щодо розмежування «царства необхідності» (доісторія) і «царства свободи» (дійсна історія), виділення «царства розуму», епохи, що розміщується за межами економічного детермінізму «по той бік матеріального виробництва», епохи «реального гуманізму», епохи домінантності духовних цінностей, задоволення «дійсних потреб людини як особистості». Всі ці питання, які, – як мені це представляється, – несуть на собі надзвичайно значуще методологічне навантаження у пізнані реальності сучасного світу, світу, що de facto набуває ознак “дійсної історії”.
О.Ш.: В одній зі своїх останніх робіт («Політична нооекономіка»), Ви згадуєте про ідею «кінця знайомого світу», про радикальні зміни, які чекають людство найближчими десятиріччями і, зокрема, говорите про «формування нової, ноостичної парадигми політекономічних знань», маючи на увазі, що «політична нооекономіка – це політекономія глобалістики, політекономія цивілізаційного розвитку».
А.Г.: Мені важко вести мову щодо порушеної вами проблеми в стислому контексті, форматом якого є наша бесіда. Опублікована мною у 2013 р. монографія «Політична нооекономіка: начала оновленої парадигми економічних знань» по суті представляє собою підсумовуючі узагальнення мого багаторічного пошуку. В центрі означеної проблеми – креативна діяльність людини, найвищим результатом якої є гностичні перетворення глобально-цивілізаційного процесу. Конче значущим для нас є те, що у виток обґрунтування принципів ноогенези стояв видатний вчений XX ст., перший президент Української академії наук В.І. Вернадський, а також французький філософ – теолог П’єр Тейяр де Шарден. Відповідне узагальнення по праву відноситься до числа найбільш суспільно значущих у світовій науковій думці фундаментальних наукових обґрунтувань. Вони органічно кореспондуються з логікою сучасності, основою якої, як ми вже про це вели мову, є прогресуюче розширення людиностверджуючих начал цивілізаційних перетворень, сфери розуму, свідомого. В моїй монографії зроблено спробу аргументувати логіку фактичного ренесансу теорії ноогенези, про оцінку нашої епохи, як такої, де ноостичні перетворення набувають критичних параметрів, стають реально відчутними, такими, що переходять із сфери суто академічних оцінок у проектну площину. Стрижнем мого дослідження є спроба наукового обґрунтування методологічної взаємозалежності: ноосфера – нооцивілізація – нооекономіка. Цей системний ланцюг поєднує вузлові пункти поданого в книзі не лише загальнотеоретичного (на рівні методології), а й прикладного аналізу. Йдеться, передусім, про спроби наповнення позитивним змістом логіки сучасного постіндустріального цивілізаційного процесу. Добре відомо: коли специфіка суспільного явища окреслюється за допомогою часток «пост-», «нео-», то в такому разі в теоретичних досягненнях увага акцентується головним чином на запереченнях попередніх визначень трансформаційного процесу. Спираючись на методологію В. Вернадського і П. Тейяра, я прагну довести тотожність майбутньої епох сформованої ноосфери з епохою зрілого постіндустріалізму, яка лише виокремлює свої фундаментальні визначення. Поняття «нооцивілізації» – це відповідно, – ноостична за своїм сутнісним наповненням постіндустріальна цивілізація, що нині робить перші кроки щодо своєї легітимізації. Зміст цього узагальнення достатньо простий – досягнувши свого мислячого стану, життя суспільство загалом, цивілізаційний процес не можуть розвиватися, не підносячись структурно на вищі щаблі свідомого. Мова йде про реалізацію концептуальної позиції В. Вернадського, яка використана мною у якості епіграфу до книги: «якщо життя зародилося, воно неодмінно стане розумним». Мова йде про принципової ваги закономірність, згідно з якою суспільно-цивілізаційний розвиток ототожнюється з системним поглибленням свідомого, зводиться de facto до цього процесу, слугує його мірою, стає його критерієм. Я веду мову про легітимізацію ноостичної парадигми цивілізаційних перетворень. Ключовою її ознакою є, говорячи словами В. Вернадського, «осмислений генезис на основі людського розуму». Мова йде, повторюся, не лише про уточнення загальної логіки цивілізаційного процесу, а про акцентованість специфіки постіндустріального каналу цивілізаційної еволюції, про зростаючу значимість ноогенетичних (нематеріальних, духовних) начал у даному процесі. Цивілізаційний процес – це процес становлення ноосфери (царства розуму) постіндустріальна цивілізація у своєму зрілому втіленні, – це еволюційний розвиток на основі вже сформованої критичної маси ноосфери. У таку ж систему координат органічно входить і поняття «нооекономіка». Ми концептуально вже торкалисяся раніше її базових визначень, пост матеріального формату та антропосоціоцентрисіської спрямованості. Це, повторюю, дуже широка тема, яка системно (так, принаймні, мені уявляється) аналізується у моїй книзі. Ще раз хочу наголосити на незавершенні процесу утворення ноосфери. На цьому, свого часу акцентував і В. Вернадський. Однак важливо відчувати інше: в умовах сучасної інформаційної революції, розгортання кібернетичного простору та інформаційних мереж, розбудові на цій основі мереживо-інформаційного суспільства і мереживо-інтелектуальної економіки ноостичні перетворення суттєво прискорюють. Ми зобов’язані враховувати у своїх наукових дослідженнях цю тенденцію.
О.Ш.: Дякую за таке детальне роз’яснення Вашої позиції. Розумію, що це може виглядати трохи нудно для тих, хто звик слухати аналітиків, які просто переказують лекції, які вони ще нещодавно слухали в університетах та школах бізнесу. Але для серйозних економістів зрозуміло, що усі сучасні процеси обумовлюються глибинними, так би мовити «тектонічними» зрушеннями, які відбуваються в самій основі економічної системи. Відбуваються не просто якісь зміни та оновлення. Відбувається зміна парадигми, наступає, як зараз модно говорити, (натякаючи на один американський серіал) – «нова нормальність» (“new normal”). До речі, підзаголовок Вашої книги – «Начала оновленої парадигми економічних знань». На якому методологічному фундаменті розбудовується її визначальні конструкції, Нова парадигма в економіці – це насамперед нова методологія. Яким чином реалізується ця взаємозалежність?
А.Г.: Вдячний Вам, що Ви підняли цю конче значну проблему. Прогрес в економічній теорії – це, дійсно, передусім прогрес в її методологічних визначеннях. Я це добре розумію. У 2010 р. вийшла друком моя об’ємна праця «Економічна методологія: логіка оновлення», у якій на широкому матеріалі історії економічних знань аналізується поставлена проблема. Тепер по суті Вашого запитання, знову ж таки, у суто тезовому форматі. Я добре розумію методологічні колізії, пов’язані з ідентифікацією перспективи. Однак для мене, знову ж таки, концептуально значущою є відповідна позиція В. Вернадського. Процеси, підготовлені тисячолітньою історією, – акцентував він, торкаючись цієї проблеми, – не можуть зупинитися і біосфера неодмінно перейде, так чи інакше, рано чи пізно, в ноосферу. За всіх колізій глобального історичного процесу ми бачимо, що відповідна формула великого вітчизняного вченого цивілізаційних трансформацій є працюючою, вона втілюється у матерію розвитку, логіку процесу. Для мене це є визначально значущим Покликання науки – не ритися на смітниках історії, а «вмикати світло перспективи», формувати позитивні очікування і на цій основі стимулювати прогресивні перетворення. Всі, без винятку, мої наукові праці побудовані на засадах відповідної логіки. На цій же основі сформовані й їх методологічні детермінанти.
Тепер щодо конкретики методологічних акцентів у аналізі ноостичних трансформацій. Я виходжу в цьому, по-перше, з того, що відповідні трансформації не піддаються науковій ідентифікації в межах канонічної методології. Акцентую на зростаючому значенні у цьому методологічних принципів метафізики, яка передбачає рух не від реальності до ідеї, а навпаки – від ідеї до нової реальності. Взагалі, в умовах міжсистемних (міжцивілізаційних), ноостичних, за своєю суттю, трансформацій аналіз трансцентричного, – того, що вважається «надемпіричним», – перебуває «по той бік» не тільки існуючої практики, а й нагромаджених знань, розглядається як віртуальне і водночас ірраціональне, можливе лише на мета філософських методологічних постулатах. У цьому самому контексті, по-друге, акцентую увагу на інтеграції в систему наукового пошуку не лише метафізики, а й теологічних основ осмислення логіки відповідних перетворень. насамперед тих, які концентруються в підвалинах людської культури, формують загальні уявлення про світо устрій, глобальні перспективи, гідність людини, моральні цінності, імперативність екологічного, всього того, що перебуває за межами потенційних можливостей наукового пізнання. Я веду мову про взаємозбагачення науки і релігії як одного із визначальних чинників методології ноостичних перетворень. Хочу, по-третє, привернути увагу і до поняття «віра», як також одного із потенційних інструментів пізнавального процесу, способу здобуття знань без доказовості. Коло доступного до віри завжди ширше, ніж коло доступного до теорії і практики. Ті визначення, які несе на собі віра, є багатими ширшими, ніж те, що дає нам прикладна наука. Методологія наукового пошуку не має права абстрагуватися і від цих реалій. В системі аналізу ноостичних перетворень вони, за моїми глибоким переконаннями набувають зростаючої актуальності. І, нарешті, останнє – четверте зауваження. Йдеться про значимість в системі аналізу між цивілізаційних трансформації оновлення світоглядних засад, значимості того, що в методології теоретичного аналізу називається домінуючими доктринами, які не тотожні «науковим істинам», а по своїм узагальненням є виявом, як писав В. Вернадський, «людського духу», «складним і своєрідним вираженням суспільної психології» і в цьому сенсі також перебирають на себе функцію концептуальних ідеалів, до осмислення яких прагне наука. Ми ведемо мову про ключові позиції методології аналізу ноостичної динаміки, які, як вже наголошувалося, в своїй сукупності не можуть не нести на собі ознаки індивідуального, специфічного. Не претендую у цьому на системність відповідних узагальнень, однак і названі позиції засвідчують їх не традиційність, що бачиться мені конче значущим.
О.Ш.: Дякую. На останок хочу нагадати, що той «кінець знайомого світу», про який Ви згадуєте у своїй книзі не ототожнюється з прогнозами «кінця історії», а звучить досить обнадійливим. І на цій, як кажуть, оптимістичній ноті ми можемо і завершити нашу бесіду.
Ведучий рубрики – ШАРОВ Олександр Миколайович, доктор економічних наук, професор. Економіст-міжнародник з досвідом роботи в фінансово-банківській системі (заступник Голови Національного банку, Голова Правління Національного депозитарію цінних паперів, керівник комерційних банків), на дипломатичній службі (в Посольствах України в Південно-Африканській республіці, Португалії та центральному апараті МЗС України) та наукових установах ( Інститут Банку, Інститут прогнозування та економіки НАН України, Національний інститут стратегічних досліджень), а також член редакційних колегій низки спеціалізованих наукових видань.
