Естонія – серед прибалтійських (найбільш антирадянських) республік у складі СРСР здавалася найбільш антирадянською. Але якщо в Радянському Союзі на рівні кухонного дисидентства це сприймалося з певною часткою довлатовськості, то зараз…
Ось яка історія: наприкінці липня 2016 року в Синімяе відбувся традиційний зліт ветеранів 20-ї дивізії CC. Перед його початком армійські капелани поклали вінки до обеліска полеглим червоноармійцям і до меморіалу естонського легіону. Чи приводить така політика примирення до позитивного результату в Естонії? Чи там уже ніхто не воює з минулим? Про це розповів професор міжнародного права юридичного інституту Талліннського технічного університету, виходець із України Євген Цибуленко
– Уже досить давно, у 2008 році, мені пощастило побувати на дуже цікавій зустрічі ветеранів Другої світової війни. Такі зустрічі тоді відбувалися досить часто, як правило, двічі на місяць. Наймолодшому ветеранові було 82 роки, найстарішому 106 років. У них був свій хор. Вони спілкувалися, пили чай з пирогами, запрошували гостей, одним із яких я, власне, і був. І, напевно, не було б у цих зустрічах нічого незвичайного, якби не одне «але». Унікальність цих зустрічей полягала в тому, що зустрічалися ветерани, які воювали по різні сторони фронту, ветерани, які носили під час війни німецьку й радянську форму — 20-ї естонської дивізії Waffen-SS і 8-го Естонського стрілецького корпусу Червоної Армії. Ці мудрі люди, які прожили довге життя, знайшли в собі сили й, головне, бажання зрозуміти й вибачити; вибачити, незважаючи на те, що під час війни вони, можливо, стріляли один в одного.
Зараз ці зустрічі вже не відбуваються тільки з однієї причини – похилий вік учасників. Мені здається, українцям потрібно в них повчитися. Повчитися мудрості й терпимості, особливо тим людям, які з легкістю говорять про війну, про «відродження фашизму в Європі», навішують ярлики, але при цьому найчастіше знають про війну тільки з низькопробних художніх фільмів.
Що стосується зльоту в Синімяе, це був звичайний збір ветеранів. Ніякої пропаганди нацизму на ньому я не помітив. Народ, навпаки, був дуже дружелюбним. Мені подарували CD, на якому записані пісні як легіону, так і стрілецького корпусу (маю сказати, що легендарна «Катюша» естонською звучить своєрідно).
– Але при цьому треба розуміти, що багато воювали в Waffen-SS не тому, що любили Гітлера, а тому, що добре пам’ятали окупацію Естонії СРСР в 1940 році — з наступними репресіями й масовими депортаціями до Сибіру.
– Звичайно. 14 червня 1941 року понад десять тисяч людей були депортована з Естонії цілими родинами. Серед них було понад п’ять тисяч жінок (понад 50%) і понад 2,5 тисячі дітей, менших за 16 років (понад 25%). Із решти менше 25% були чоловіками, включно із старими й підлітками 16-18 років. Приблизно три тисячі чоловіків і 150 жінок були відокремлені від інших і поміщені в табори, де більшість були страчені або померли. Інші жінки й діти були відправлені на спецпоселення в Сибір. Були також депортовані понад 400 естонських євреїв. Героїчний опір естонців на Синімяе в 1944 році дав час і можливість багатьом людям евакуюватися у Фінляндію й Швецію.
До слова, естонці не уникли масового виселення й після війни. Тільки в рамках березневої депортації 1949 року (до речі, далеко не єдиної) з Естонії було вислано близько 20 тисяч осіб, що становило тоді приблизно 3 % населення республіки. Співвідношення жінок і дітей серед депортованих було приблизно таким же, як і в 1941-му.
Читачам, які цікавляться цієї темою, хочу порадити подивитися естонський фільм режисера Елмо Нюганена «1944». Він став найбільш високобюджетним і (поряд із попереднім фільмом того ж Нюганена «Імена в граніті» 2002 року) найбілш касовим фільмом в історії незалежної Естонії. Але річ, звичайно, не в цьому, хоча, батальні сцени, безумовно, теж гарні. «1944» вигідно відрізняється від російських фільмів про війну тим, що в ньому немає пропаганди, а від голлівудських — тим, що в ньому немає стільки гламуру й «полунички». Унікальність фільму в тому, що війна показана очима учасників подій з обох ворогуючих сторін – естонців, які воювали в Waffen-SS (перша частина фільму), і в складі 8-го Естонського стрілецького корпусу Червоної Армії (друга частина). Два головні герої прямо перетинаються тільки один раз у середині фільму. Фільм із усією очевидністю показує трагедію невеликих балтійських народів, які мимоволі потрапили на чужу війну в жорна між двох тоталітарних імперій.
– Головною тезою нинішньої антиприбалтійської риторики Кремля є те, що за наявності скромних за європейськими мірками зарплат ціни на комуналку, житло й інше у них цілком європейські. І тому, мовляв, прості прибалтійці/естонці більше втратили, ніж одержали після виходу із СРСР/Росії. Чи так це?
– Уся ця комунальна соціально-побутова риторика не більше, ніж елемент інформаційної війни Кремля. Як зарплати, так і ціни в Естонії становлять приблизно 70-80% від середніх по ЄС. У Естонії дуже маленький ринок і тому деякі окремі позиції можуть бути дорожчими, але загалом ситуація саме така. Якщо говорити конкретно про житло, то комуналка тут дійсно може наближатися до середніх показників по ЄС, зате оренда житла дешевша, ніж навіть в Україні. А відсотки по житловому кредиту тут взагалі просто смішні: наприклад, я по одному з них плачу зараз менше 0,5%.
Те, що в Естонії зараз набагато краще, ніж у будь-якій посткомуністичній країні, можна сказати з повною впевненістю. Крім того, не все виміряється грошима.
– Але для пенсіонерів у пострадянських республіках виміряється саме в них. У першому півріччі поточного року Естонія виплатила пенсій на 843,3 млн євро, які були виплачені 419 794 особам. Із них 305 723 осіб одержували пенсію по старості, середній розмір якої склав 381 євро на місяць. А розмір середньої пенсії склав 335,2 євро. При цьому кількість пенсіонерів в Естонії збільшується. Чи витримає Таллінн таке пенсійне викривлення?
– Пенсії в Естонії, хоч і вищі, ніж у будь-якій пострадянській країні, але однак поки досить низькі. Але тут треба розуміти наступне. Естонія має триступінчасту пенсійну систему й тільки перший щабель — державна пенсія, яка платиться із соціального податку. Друга обов’язкова, і третя — добровільні щаблі – накопичувальні. Нинішні пенсіонери одержують переважно пенсію тільки першого щабля. Навіть ті, хто має другий і третій, до виходу на пенсію не встигли на них щось реально нагромадити. Згодом пенсія буде суттєво збільшуватися за рахунок другого й третього щабля. В Естонії — мінімальна корупція й максимальна свобода (як політична, так і економічна), і це підтверджується не тільки особистими відчуттями, але й усіма основними рейтингами.
В Естонії незалежний суд і правова держава, рівність перед законом. Тут суд виправдовує «бронзові четвірки», і водночас машину міністра внутрішніх справ відвозять на штрафмайданчик за неправильне паркування, депутата парламенту штрафують за перевищення швидкості, а мера столиці позбавляють прав на півроку. Тут поліція, таки так, служить і захищає, а не “кришує” і гвалтує пляшками з-під шампанського, і за це їй довіряє 86% населення, а не бояться більше ніж бандитів. Тут мінімальна й ефективна бюрократія, а більшість питань можна вирішити за допомогою електронного підпису, не встаючи з дивана. І це ті європейські цінності, до яких, на мій погляд, і має прагнути Україна.
– У Прибалтиці/Естонії реально відчувають пряму явну загрозу з боку Москви? Чи почав народ відчувати себе в більшій безпеці післе вступу країни до НАТО и обіцянки після самміту в Варшаві надіслати батальон Альянсу? Чи в Эстонии сильні антиросійські настрої?
– Загрозу з боку Москви в Естонії відчували завжди. Саме тому після відновлення незалежності вступ до НАТО став одним із головних пріоритетів. Після подій у Грузії й Україні ставлення до РФ різко погіршилося. Естонці вірять у НАТО, тому сказати, що зараз РФ дуже бояться, не можна. При цьому Естонія є однією з п’яти країн НАТО, які витрачають на оборону належні 2% від ВВП. Дуже популярна в Естонії добровольча Нацгвардія. Члени Кайтселійту мають право зберігати вдома бойову зброю. Вони мають дуже високу підготовку й, головне, мотивацію. Саме тому гібридна війна по українському сценарію тут неможлива в принципі. Будь-яку захоплену адмінспоруду зачистять за пару годин. А у випадку повномасштабного вторгнення на допомогу прийдуть союзники, які вже знаходяться в Естонії. При цьому головне навіть не їхня кількість, а сам факт присутності. Путін має розуміти, що нападати доведеться не на абстрактного члена НАТО, а на цілком конкретного американського, британського або польського солдата.
– Недавно дізнався, що в Естонії пропонується штрафувати на 800 євро за паління в автомобілі в присутності неповнолітніх. У нас дуже люблять говорити, що Україна – європейська країна. Чи це так у порівнянні з Естонією?
– Україна, безумовно, європейська країна. Але з дуже важкою ординською спадщиною, яка була принесена на багнетах російських і радянських окупантів. І найстрашніше – залишки цієї спадщини в головах людей. Зрозуміло, що за один день усе це змінити не можна, головне — рухатися в правильному напрямку. Після Революції Гідності Україна нарешті пішла цим шляхом. Так, вона робить це зиґзаґами, періодично задкуючи, але пішла. А, як відомо, дорогу здолає той, хто іде.
– А чи чекають українців у Європі, у НАТО? Яке ставлення до України в Естонії: як до бідного нещасного родича, який сам як слід не знає, чого він хоче, чи як справді до «недодержави» (за визначенням Путіна)?
– Ставлення дуже різне в східній і західній Європі. Якщо східна ставиться до України з розумінням і підтримкою, то в західній Україною, прямо скажемо, мало хто цікавиться.
У новинах Україна з’являється дуже рідко. Не дивно, що середня людина слабко уявляє, що там відбувається. Абсолютна більшість естонців ставляться до України позитивно й усіляко підтримують її боротьбу з російською агресією. Але не треба забувати, що приблизно чверть населення Естонії – це росіяни. За моїми оцінками, серед них відсотків 25 адекватно оцінюють, що відбувається, інші, як зараз кажуть, – відверта вата із повністю промитими кремлівською пропагандою мізками. На щастя, ця частина населення в політиці Естонії практично ніякої ролі не грає.
– Як ви опинилися в Естонії? Яка ваша особиста історія адаптації після українських до естонсько-європейських реалій: у побуті, діловому житті, у спілкуванні з людьми?
– Я приїхав викладати міжнародне право в Естонію в 2003 році на запрошення університету. Вчена рада університету обирала мене професором. Із 2007 року я почав у вільний від основної роботи час писати публіцистику й брати участь у громадському житті. Відбулося це не просто так, а тільки після «бронзової» ночі, коли я побачив, що прокремлівські сили, які знищують Україну, реально розперезалися і в Естонії. У 2009-му одержав громадянство Естонії за особливі заслуги. Зараз у мене в Естонії будинок, родина, цікава робота. Що іще потрібно людині для щастя? Тепер це мій другий дім і за необхідності я буду його захищати від будь-яких нападів. Що, втім, доводиться робити вже й зараз — Кремль здійснює інформаційну війну й провокації проти Естонії постійно.
– Про естонців є анекдотична думка, що вони, як би це м’якше висловитися, досить повільні люди. Чи це так?
– Повільність естонців — це міф. Навпаки, естонці все роблять чітко, швидко й ефективно. Насправді багато естонців — інтроверти. Інтровертності естонців є пояснення — вони практично ніколи не жили селами. Основа естонського господарства — хутір. Це господарство, яке фактично повністю себе забезпечує й де в умовах суворого північного клімату можна сподіватися тільки на себе й на свою родину. Тому естонці індивідуалісти, відповідальні й працьовиті люди (ледарі просто не виживали) і, так, інтроверти. Я довго думав і вирішив, що я теж, скоріше, інтроверт (за всієї своєї публічності) і, очевидно, це одна із причин, чому я себе почуваю в Естонії настільки комфортно. Але при цьому я відчуваю себе українським естонцем і європейцем і не бачу в цьому жодних протиріч.
– Що б ви порадили тим, хто вирішить стати громадянином Естонії? Із чого почати, до чого бути готовим?
– Треба пам’ятати, що Естонія — це яскраво виражена право-ліберальна країна, а це значить, що тут добре живе тільки той, хто багато й добре працює…
