Ліквідаторам екс-комбата ДНРівського батальйону “Спарта” Мотороли Анатолій Свирид, наш знаменитий “кіборг” “Спартанець”, віддає належне.
Зараз Анатолій Свирид, який пройшов через Донецький аеропорт, полон, численні контузії, входить до громадської організації «Серця кіборгів» і допомагає вижити іншим АТОшникам, їхнім родинам, рідним і близьким, які часто залишилися наодинці зі своїми проблемами. Про це й багато іншого — у його інтерв’ю нашому кореспондентові.
А почали ми бесіду із “Спартанцем” з останньої зустрічі “Нормандської четвірки”, на яку, за його словами, прості окопні бійці давно вже великих надій не покладають.
– Солдати негативно ставляться до різних зустрічей і переговорів, оскільки після цього слід чекати або «злив» територій, або встановлення однобокого перемир’я. За великим рахунком, на ці переговори сподіваються тільки військовополонені. Оскільки робота по їхньому звільненню насправді ведеться погано й неефективно.
Процес обміну полоненими дуже заполітизований і не приносить очікуваних результатів. Із цього питанню зобов’язані працювати спеціальні служби. Саме спеціальні й саме працювати, а не бути кишеньковими в руках політиканів, яким життя бійців насправді «по барабану». Це ж не вони гинуть і не їхні діти сидять у підвалах. Зате політиканам вистачає совісті на цьому горі заробляти політичні дивіденди.
А в командирів на місцях, яким, здалося б, це робити зручніше, на це просто бракує часу. Здалося б, усе просто – звільненням полонених мають займатися люди, які були в полоні й знають цю систему ізсередини. То дайте їм можливість це робити! А у нас найчастіше держава не те що їм не допомагає, а відверто заважає й саботує. Як це не сумно.
– Один із головних результатів останньої зустрічі в Берліні стало: «Сьогодні вибори – завтра контроль над кордоном переходить до ОБСЄ, післязавтра — до України». На це згодні вже навіть у Москві. Але чи реально це?
– Я вже навіть не дивуюся таким питанням. Ну, скільки можна вірити росіянам!? Після анексії, після нібито «зелених коридорів», які в реальності виявилися кривавими. У жодному разі не можна допустити на кордон російські війська під личиною миротворців.
– До речі, про кордон. Чи реально зупинити контрабанду, у якої мало не прохідний двір на кордоні між Україною й «цим Донбасом»?
– Ні. Із однієї простої причини — виродків, вибачте, по обидва боки досить, які живуть і працюють за принципом «Кому війна, а кому мати рідна». І поки за контрабанду не будуть розстрілювати, успіху в боротьбі з нею не буде.
– Чи можна сказати, що українські ВР, як запевняє їхній Головнокомандувач, за ці два роки стали на порядок боєздатнішими й мало не потрапили в десятку кращих армій світу?
– Збройні сили змінилися за два роки. Це факт. Але винятково на рівні батальйонів і окремих бригад. А що ж до керованості на рівні Міністерства оборони й Генерального штабу, то на арені ті самі. Їм зміни ні до чого. Але навіть не це найсумніше. Найгірше те, що, якщо так і триватиме, то звільняться всі нормальні й розумні командири на місцях. І всі їхні навички й уміння, набуті в реальних боях, а не на картах, кануть у Лету. На жаль.
– Чи немає у простих бійців внутрішнього протесту з приводу того, що на керівних постах у Міноборони й Генштабі залишилися ті ж люди, які й були? І, по факту, так ніхто й не поніс відповідальності за загибель десантників у МУЛ-76 під Луганськом, котел в Іловайську, здачу Дебальцевого.
– Я вам так скажу: вище командування армії – це її бич. Воно — нарівні з “аватарами”: ані чіткого планування операції, ані її аналізу потім. Усе наскоком, усе нахрапом, усе дуже по-радянськи бездумно робиться, незважаючи на жертви. Хоча чому я дивуюся: у військових навчальних закладах учать, здебільшого, як і за Радянського Союзу. Ті ж викладачі, те саме придушення ініціативи й нестандартного мислення, усе той же отрах «Як би чогось не вийшло, непогодженого з вищим командуванням».
А що ж до відповідальності, то армія – це, вибачите за банальність, — дзеркало нашого суспільства. І якщо в ньому найбільша проблема — відсутність відповідальності: за невиконані обіцянки, провалені плани, злодійство, корупцію, кумівство та інше, що всі бачать і знають, то чому в армії має бути якось по-іншому?!
Головне у всій цій сумній історії — зберегти ту кількість мотивованих і підготовлених воїнів, яка зараз є в Україні. Але через перераховані вище проблеми (із якими в мирний час якось звикаєшся, пристосовуєшся), то в армії, в АТО, на передовий це б’є. Ще болючіше, ніж ворог.
У моїй роті було 30 осіб, які на хвилі цих подій хотіли залишатися на контрактну службу. На виході залишилося всього двоє.
– Про воїнів-добровольців. «Добробати», які разом із волонтерами здавалися новою здоровою рушійною силою суспільства, по суті, виявилися «розмитими» між різними структурами. Як воєнізованими, так і політичним. Їхні командири – також. «Маври зробили свою справу – маври можуть іти»?
– Добровольчі батальйони були потрібні на початковому етапі. Зараз вони увійшли до складу структур і, на мою думку, це правильно. І для загального командування, і для керованості військ. Хоча плутанини вистачає. Інше питання, що командири добровольчих батальйонів були більше політиками, ніж військовими, що врешті й привело їх туди, де вони є зараз.
– Чи повернулася держава обличчям за цей час до тих, хто потребує різної допомоги, до АТОшників? Чи, як і раніше, головний тягар лягає на рідних, близьких, волонтерів?
– Якщо й повернулося, то точно не облиттям. Держава в особі недбайливих чиновників, як на вищому рівні, так і на низовому, відверто саботує допомогу їм і обіцяні пільги. Із законодавчо закріплених 23 пільг учасники бойових дій одержують тільки деякі. Це до питання відповідальності. Наприклад, є повсюдні проблеми при одержанні ними землі. Децентралізація підняла питання фактично порожніх бюджетів районів, влада яких, із одного боку, може, й рада допомогти, а з іншого – не може.
– Із якими конкретно труднощами стикається ваша організація «Серця кіборгів»?
– Дуже проблемна категорія — удови з дітьми загиблих в АТО, їхні батьки. Питання оздоровлення, путівки в санаторії. Оскільки від держави вони їх не одержують, то ми частково намагаємося ці питання закривати. Ліки для поранених бійців після демобілізації також доводиться шукати.
Фактично, усе залишилося, як і було: волонтери, як і раніше, виконують функції держави. І в цьому зв’язку два питання. Перше риторичне: «А навіщо нам така армія чинуш, яка не виконує покладені на неї функції?»
Друге, цілком конкретне. Якщо міністерство соціальної політики за літо нібито оздоровило 5 тисяч дітей з усієї країни, то як ставитися до того, що тільки від нашої невеликої організації за літо оздоровилося 312 осіб? І це без бюджетних коштів.
А тому ефективність цього й інших міністерств, які нібито «опікуються» проблемами бійців АТО і їхніх родин, під великим сумнівом.
