Якщо зібрати разом усі наші смітники, сміття покриє повністю 7,8 тис. га — середню за розмірами область. Це можна порівняти з площею Абхазії й перевищує площу Канарських островів. А якщо додати сюди ще й звалища нелегальні, виявиться, що в смітті ми потопаємо по самісінькі вуха.
Наприклад, Ізраїль на площі вдвічі меншій, на землі незрівнянно біднішій примудряється вирощувати городину, фрукти й навіть зернові. Ця країна забезпечує себе сільгосппродукцією на 95 %, обробляючи 50 % території, яка в Україні просто завалена відходами.
Про переробку сміття у нас майже не говорять. Функціонують усього три сміттєспалювальні заводи: Рівненський, Дніпропетровський і Київський. Однак, за словами експерта з питань екологічної політики Інституту суспільних досліджень Тетяни Тевкун, устаткування двох із них настільки морально й фізично застаріло, що викиди в атмосферу майже зводять нанівець їхню шляхетну мету.
Більше того, навіть ці заводи переважно простоюють, бо просто звалити сміття на купу дешевше, ніж робити з ним якісь маніпуляції. В Україні чомусь традиційно вважають, що утилізація відходів нерентабельна. І це справді так, якщо йдеться про спалювання. Але, наприклад, Швеція навіть імпортує сміття в обсягах близько 800 тис. тонн на рік. Переробляючи його, країна забезпечує п’яту частину свого енергобалансу. Колумбія й Бразилія заробляють десятки мільйонів доларів на експорті добутих із сміття кольорових металів.
У нас же провал концептуальний. І простим будівництвом заводів його не компенсуєш. Іще за Азарова уряд затвердив Програму поводження з відходами на 2013-2020 роки. Планувалося за державний і муніципальний рахунок побудувати кілька десятків нових потужностей по переробці й знищенню сміття з пропускною здатністю 10 млн тонн на рік. Орієнтовні сукупні витрати на реалізацію проектів — 8,5 млрд грн.
Проект закінчився нічим, але навіть якби заводи побудували, вони б стояли без роботи — саме через відсутність концепції, яка включає певні вигоди для всіх учасників ланцюжка. Мало просто купити технологію, потрібно, щоб виробники сміття були зацікавлені в його утилізації. Така зацікавленість в усьому світі формувалася батогом і пряником. В Україні ж не використовується ані одне, ані інше.
Щонайменше 400 млн тонн відходів на рік виробляють промислові підприємства. І 1,5 млрд тонн таких відходів токсичні. Сьогодні на наших смітниках зібралося 2,7 млрд тонн шкідливих відходів, які отруюють землю, воду й повітря. Ми самі віднімаємо в себе території, уже зараз порівнювані з площами Криму і окупованої частини Донбасу. І повернути їх у найближчі десятиліття неможливо. Ось де війна, причому програна свідомо. До слова, у ЄС, куди ми так прагнемо на словах, такі смітники заборонені вже 16 років.
Всупереч поширеній думці, побутові відходи займають не таке вже й велике місце в структурі всього сміття — усього 1,5 %. Але саме їх ми бачимо найбільше: скло, поліетиленові пакети, пластикові пляшки, інша тара, одяг і взуття. Ось стихійний смітник у Дарницькому районі Києва – поруч із колись найчистішими озерами Небреж і Тягле.
Тема сміття для більшості українців не має жодного значеннєвого навантаження. Практично ніхто не знає, що в середньому кожен із нас так чи інакше платить 6 грн на місяць за вивезення відходів. А ось у ЄС це приблизно 1 % від доходу. У деяких країнах вартість утилізації вже включена в ціну товару. Що, у принципі, логічно: відповідати за сміття має той, хто привів його у світ. Отож, платячи копійки за «вивезення», ніхто не цікавиться, вивезення – це куди? Немов, покинувши дім, відходи вирушають у небуття.
Насправді їдуть вони недалеко — під самого носа нам же, вибірково невидющим. Ось список найнебезпечніших смітників України. На одному, а то й на декількох із них обов’язково лежать речі, які використовувалися кожним українцем, навіть дитиною. Чи не страшно усвідомлювати, що ваш дитячий памперс переживе вас років на 300?
Олена РОЗВАДОВСЬКА
