Де поставити розділовий знак у заголовку статті – хай кожний вирішить сам, коли дочитає роман до кінця. Одне можу сказати понад усякий сумнів: байдужих до «Ліліпутів на підборах» не буде. Не здивуюся, якщо читач, дійшовши до фіналу нового художнього твору Анатолія Сахна з його вже відомим з попередніх романів головним героєм полковником Зорієм, схоче сказати кілька гірких слів авторові цього крутого політико-історичного детективу: «Після твоїх романів хочеться застрелитися. Але в тому-то й штука, що за тобою – правда».
Принагідно згадується фраза з епіграфа «Ліліпутів…», узятого в книжці Насіма Талеба «Чорний лебідь»: «Раптом художня література розповідає правду, а документальна – брехню?» Правда те, що в Україні майже за три десятки років «розвалено все, що можна було розвалити, і не створено майже нічого нового»… Це слова одного з літературних персонажів – письменника Цюби, але в них неначе вчуваються думки самого романіста: «Розвалили кадрову політику, розвалили економіку, медицину, науку, освіту, військо, спецслужби та й усю правоохоронну систему. І не лише вища влада, а ми всі стали ліліпутами, хоч пнемося на підбори, аби здаватися вищими, успішними, значущими. В Україні є народ, тобто народ як люди, але немає народу як нації… І це – трагічно».
«Ліліпути, прочитавши твої романи, мусять поглянути в дзеркало й уздріти, які вони нікчемні. Які всі ми нікчемні. Навіть на підборах, – каже той самий літературний герой Цюба своєму побратимові, романісту Теслі, якого вигадав романіст Сахно. – І читачі мають не ганити, не клясти автора, а спробувати самим жити по-іншому. По-людськи». Саме цього – достукатися до сердець читачів, спонукати їх стати кращими – хочеться, певно, будь-якому митцю, і майстри пера мають право на будь-які літературні прийоми.
Про твір Джонатана Свіфта «Мандри Гулівера», який згадує Анатолій Сахно, свого часу писали, що це одна з найсумніших книжок в історії європейської літератури, найгостріший памфлет на людство, але написаний не в нападі мізантропії, а з почуттям «ненависної» любові до людини. Слово «ненависної» – в лапках. Це і є ключ до розуміння митця, який кричить про наболіле. Автор згадує слова великого сина України Василя Симоненка, який написав колись про найдорожчу свою матір-Вітчизну так, немов ударив навідліг:
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок схожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Чого найбільше не хотілося б авторові «Ліліпутів на підборах»? Він про це заявляє з перших сторінок видання: хай не подумає читач, що автор злякався відповідальності за сюжет і переклав усю відповідальність на плечі одного з героїв своїх романів – письменника Теслі («мовляв, це Тесля, а не Анатолій Сахно так розпинає нашу рідну й милу Україну»). Насправді Анатолій Іванович не з боязких і свою Батьківщину любить. І лише заради цієї любові, заради майбутнього України, запевняє він, і заради свого народу наважився на той убивчий сюжет.
А написав, між іншим, колишній радник голови СБУ полковник у відставці Сахно про абсолютно фантастичну річ – винайдену «зброю невідворотної помсти». Проти кого та зброя спрямована? Звісно ж – проти кривдників з агресивної країни Азіятії і їхніх осоружних поплічників «хохлів». Кажу це без тіні іронії. Ось характерний діалог двох цілком позитивних літературних героїв – представників української спецслужби:
– А ти не боїшся, що згине-таки половина населення? Нашого населення. Українців.
– Ні, українці не загинуть, загине шушваль…
– То це ж просто нацизм.
– А знищувати націю впродовж століть – не нацизм? Українці переможуть тільки тоді, коли фізично знищити всіх антиукраїнців. Фізично! І це стосується здебільшого не тих неукраїнців, що живуть за межами України, а саме тих хохлів, які, хоч би де були, суттю своєю – антиукраїнці. І це – не нацизм. Це санітарія, порятунок від вірусу, що вбиває Україну. Ми надто толерантні. Ще раз повторюся: ми десятиліттями навіть не намагалися виховувати націю. Зате іноді ладні вчепитися одне одному в горло. Особливо це стосується тих, хто мав би виховувати в наших людей толерантність, а до ворогів – ненависть. Своєю поведінкою ці «вихователі» навпаки – сіяли розбрат. Згадайте, як на світанку незалежності чубилися керівники Руху, як дехто ладен був кинути побратима під поїзд чи вантажівку, спопелити – і то не поглядом, утопити – і не лише в словесному лайні. Я вже не кажу про віддалене минуле. Про УНР, Гетьманат, Директорію без валідолу згадувати не можна.
У цьому романі читач, уже знайомий з творчістю Анатолія Сахна, знову зустріне колоритні збірні образи працівників і ветеранів Служби безпеки України, ефесбівців із Азіятії, а також можновладців, «акул пера», впливових олігархів. Серед персонажів є патріоти і запроданці, українці і українофоби, і навіть громадяни Азіятії, які пішли проти режиму власної країни-агресорки в її столиці Кам’яниці…
Автор-романіст, який пережив багато чого з того, про що пише, інтригує читача непростими запитаннями. «Хто такі хохли? Це якась окрема раса, чи лише дивне відгалуження від українства, в якому стався генний збій? Як ставитися до того, хто вважає знищення мільйонів людей санітарією, а не геноцидом? Чи можна поспівчувати ворогові й простити зраду друга? Як можна любити з ненавистю, а ненавидіти з любов’ю? Чому хтось називає історію незалежної України історією поразок, а ті, кого заведено вважати «совістю нації», стають її ганьбою? І чому все-таки не вмирає надія, що все можна змінити?»
Письменник, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка 2019 року в галузі літератури Анатолій Сахно – автор трьох гостросюжетних пригодницьких романів: «Соло бунтівного полковника. Вершина» (2014), «Острів Хо. Поріг болю» (2017) та «Ліліпути на підборах» (2021). У кожному з романів по три книги. «Вони дещо незвичайні, – цитую знову-таки автора-романіста (але в особі вигаданого митця на прізвище Тесля). – Тут майже всі герої – вигадані. Але вони нагадують нам тих людей, які живуть поруч або які мелькають на телеекрані: президенти, міністри, політики, бізнесмени, правоохоронці, письменники, селяни, бандити, наркомани… У декого з героїв схожі прізвища з реальними особами, та все одно це лише художні образи. Найголовніше в романі – історія нашої країни. Вона теж не зовсім така, яка є насправді. Тобто цей роман – наратив: так могло бути, так я бачу, так я оцінюю історичні події з власного досвіду. Так я їх розумію. Я писав довго. Писав багато років. Дещо, поки працював над рукописом, насправді відбувалося на моїх очах уже після того, як я ці події передбачив і описав. Не дивуйтеся – ви там знайдете й себе»…
Не здивуюся, якщо шановний книголюб (кажу це по праву першого читача всіх романів Анатолія Сахна) «проковтне» новий твір «Ліліпути на підборах» і навіть попри перше можливе бажання схопитися за голову й дорікнути митцеві, що той перебирає міру й заходить у крайнощі, все-таки не зробить цього, а навпаки – схоче міцно потиснути письменникові правицю.
Принаймні так вчинив автор цієї публікації.
Сергій Шевченко,
заслужений журналіст України, письменник
